?

Log in

Лікарю, а звідки у вас такі малюнки? - Таке собі темне [entries|archive|friends|userinfo]
Сергей Торенко

[ website | Кафе-бар "Виктория" ]
[ userinfo | livejournal userinfo ]
[ archive | journal archive ]

Лікарю, а звідки у вас такі малюнки? [фев. 16, 2017|11:07 am]
Сергей Торенко
Цікава штука: масові і досить "прохідні" тексти літератури зарубіжної сприймаються чомусь краще за нашу титуловану фантастику. Маємо не лише цікаву задумку, але й майстерне виконання. Навіть в дебютному тексті (котрий взагалі писався "під конкурс").
Інше питання: звідки автор, пан Рекі Кавахара, знав про нас в далекому 2009 році? Насправді, звичайно, не про нас. Певні закони суспільства всюди єдині... Але резонанс від читання маю жорстокий.

Отже, прочитав я перші два томи серії Sword Art Online (російською, у перекладі високодостойного пана Ushwood'а, але на його сайті ви цього перекладу вже не знайдете). Зрозуміло, що й аніме відповідне дивився (обидва сезони можна стягнути на Толоці: сезон 1 та сезон 2) і можу дещо сказати з приводу прочитаного.



Основне фантприпущення доволі просте і таке, що використовується не вперше. Купа людей закрита у віртуальному просторі онлайн-іграшки. Занурення у гру - повне, а смерть персонажа іграшки означатиме загибель гравця у реальному світі. В перший день роботи до онлайн-гри приєднались десять тисяч гравців і геть усі загубили кнопку "Вихід". Аби повернутись в реальний світ, потрібно пройти усю гру - сто рівнів. Рівень за рівнем - з монстрами, босами та НІПами (NPC), котрі задирають ціни на обладунки. Після перемоги боса сотого рівня (такого собі пана Дракона, котрий завжди поряд з... але тссссс) всі хто дожив до цього моменту повертаються до життя. Тобто виходять з гри. Перший том (точніше перші два томи, другий том містить кілька оповідань-флешбеків і фактично врізаний в середину першого) розтягнутий у часі на два роки.
Така ось диспозиція. А тепер, власне, до резонансних моментів. Що в тексті 2009 року мені нагадало події... Не події, навіть, а фончик сьогоднішній. Зіткнувшись з проблемою закритої гри, суспільство швиденько розшарувалось. Більшість з тих, хто пережив хаос перших днів "ув'язнення" у грі залишились сидіти на першому - стартовому рівні. Обрали повну бездіяльність в очікуванні порятунку. І не важливо хто цей порятунок забезпечить - купка "прохідників" (прокачаних персонажів переднього краю - розвідників, картографів та босопереможців) чи вчені-лікарі-адміни "великої землі".
А прохідники (одинаки та члени кланів-гільдій) з перших днів гри почали "качатись" - удосконалювати власний рівень (стартові умови у всіх майже однакові, навіть з урахуванням того, що головгер був одним з тестувальників гри і непогано розбирався в ігровій механіці). Качатись задля проходу на більш високі рівні і наближення битви з фінальним босом. За прохідниками на високі рівні піднімались гравці "мирних професій" (одне з оповідань присвячене дівчині-ковалеві).
Звичайно, були й мародери. Але справжнє "вірю!" викликала Армія - організація, котра доволі успішно билась на високих рівнях, а потім, після певних втрат, повернулась на стартові, вже зачищені рівні, і замість зализувати рани, зайнялась місцевим рекетом. Мовляв, ми ж вас захищаємо зверху, тож платіть. І цим прикривались навіть новачки Армії, котрі зверху не були, а повагу до себе вимагали, як до ветеранів.
Ще приємно здивувало, що не всі мешканці стартових рівнів просто сиділи на п'ятій точці. Серед них знайшлись і справжні волонтери, котрі поставили собі за мету рятувати небагатьох дітей у грі. Притулок, звичайно, пішов у комплекті з церквою... Але то така справа. Хоч і штамп.

Паралелі скінчились, тепер трохи про сам текст.
Текст першого тому доволі цільний і завершений. Нормально можна жити без усіляких сіквелів. Герої достатньо живі. Їм можна вірити. Описи занадто "візуалізовані", але це не бага - в комп'ютерній грі більша частина інформації передається саме через візуальний канал і у спрощеному вигляді. Але варто наприкінці героєві потрапити в реальний світ, як все стає на свої місця - запахи, відчуття дотику, сприйняття деталей. Краса!
Чого не вистачило: немає мотивації головгаду. Тобто, головгад є - хороший головгад... Підлий та рельєфний, а мотивації - немає. А вбивати, бо божевільний? Ну, вибачте, період лихих божевільних вчених вже скінчився. Вони нецікаві навіть у рамках пародій.

І в якості бонусу. Розділ 16.5... Це несподівано і чудово :) Так, текстовий хентай має право на життя.
СсылкаОтветить